Як часто чуємо, здавалося б, нешкідливі слова: "Як я тобі заздрю!" Кажуть це зазвичай, аби похвалити новий одяг друга чи подруги, висловити захоплення чиїмось життєво важливим рішенням, показати власне схвалення... Та чи так уже правильно заздрити комусь ?
Походить слово "заздрість" від старослов'янського слова "заздріти", тобто
пильно подивитися, пошкодувати про те, що хтось має, а я — ні. (До речі, один крок до зурочення, "порчі", вовчого погляду). Почуття заздрості нищить не лише того, на кого воно скероване, але й того, хто його несе в собі. Заздрість спонукає нас зашкодити, принизити, зіпсувати те, чого не маємо чи не можемо мати самі. Це вона — зелена, біла і чорна заздрість — кидає нас у двобій із альтруїзмом та некорисливістю.
Заздрість для людини не є і не може бути найвищою мірою похвали: не варто робити з цього принаду, трактувати цю погану рису як щось гідне, позитивне, світле. Тож не говорімо і не виправдовуймося в тім, що заздрість біла — нешкідлива, а заздрість чорна — погана. Почуття заздрості має єдиний підтекст, і він — негативний. Завжди.
І якщо хтось каже, що "заздрить по-доброму", це одразу обурює — так, наче отримуєш ляпаса... Справжні друзі не вміють заздрити. Тому позбудьтеся заздрості, якого б кольору вона не була: і білої, і чорної, і зеленої... Навчімося захоплюватися гідними людьми і прекрасними речами щиро! І тоді кожен побачить, що заздрість уже не має сили проникати до нашої свідомості навіть у подобі "хорошої', "незлостивої", "некорисливої